На наш погляд, позиція прихильників необмеженої або широкої сфери застосування контракту є несправедливою і безпідставною, оскільки будь-яких серйозних юридичних аргументів на її користь не існує. Головні стримуючі фактори широкого застосування контрактної системи найму в Україні - це, по-перше, глибока економічна криза, по-друге, суттєве послаблення гарантій соціальних і трудових прав працівників (тимчасовий, строковий і нестабільний характер роботи), їх невпевненість в завтрашньому дні, що може призвести до непередбачуваних наслідків. По-третє, варто мати на увазі досвід застосування трудового законодавства країн Європейського економічного співтовариства, в якому прослідковується тенденція обмеженого підходу до застосування контрактної форми найму. Досить відмітити, наприклад, той факт, що Типовий контракт для працівників країн ЄЕС містить правило, згідно якому, укладаючи контракт, роботодавець мусить вказати, по якій причині він є строковим. Справді, дане правило включено для того, щоб уникнути зловживань з боку роботодавця строковою формою контракту.[1]

Виходячи з потреби посилення правових засобів захисту прав громадян у сфері праці, унеможливлення їх ущемлення, дотримання вимог ратифікованої Україною Конвенції Міжнародної Організації Праці № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця, а також враховуючи рекомендації, неведені у рішенні Конституційного Суду України від 9 липня 1998 року, згідно із якими контрактна форма трудового договору не може впроваджуватися нормативними актами центральних і місцевих органів виконавчої влади, актами органів місцевого самоврядування, а також колективними договорами і угодами та іншими локальними нормативними актами, в ухваленому Верховною Радою України Законі України "Про