Пользовательского поиска
|
У статтях 2, 130, 131 КЗпП передбачені основні трудові
права і обов'язки працівників, загальні підстави і умови матеріальної
відповідальності останніх і обов'язок власника чи уповноваженого ним органу і
працівників щодо збереження майна. Безпосередньо в контракті обов'язок щодо
відшкодування збитків не завжди може передбачатися, але він є наслідком
неналежного виконання сторонами своїх обов'язків. Матеріальна відповідальність
сторін контракту - обов'язок однієї сторони відшкодувати матеріальні збитки,
завдані нею іншій. Правові норми, що встановлюють матеріальну відповідальність
працівника перед роботодавцем і останнього перед працівником, мають за мету не
лише відшкодувати майнові збитки, а й запобігти їх заподіянню. Завдяки цьому
вони сприяють точному і неухильному виконанню сторонами правовідносин своїх
обов'язків, зміцненню законності в їх сфері. Якщо в результаті неналежного
виконання працівником чи роботодавцем своїх обов'язків іншій стороні контракту
заподіяна матеріальна шкода, вона підлягає відшкодуванню у випадках і порядку,
передбачених законодавством, зокрема, статтями 132-134 КЗпП.
В п. 20 Положення встановлюється, що контрактом не може
бути застосована до працівника повна матеріальна відповідальність, крім
випадків, передбачених ст. 134 КЗпП. Таким чином, у даному разі в нормативному
порядку за сторонами не передбачене право при його укладенні відступати від
гарантій, визначених чинним законодавством.
З іншого боку, ст. 132 КЗпП передбачає, що за шкоду, заподіяну підприємству при виконанні трудових обов'язків, працівники, з вини яких це сталося, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку. Матеріальна відповідальність понад останній допускається лише у випадках, визначених в законодавстві. При цьому потрібно враховувати те, що у разі, коли розмір названої відповідальності був визначений в укладеному з працівником контракті, то він покладається на нього у відповідності з умовами останнього (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 29 грудня 1992