Неприкаяна

 

ПРИВІЛЛЯ ДУХУ

НЕВИННА КРОВ НА ОЛТАРІ

Філіп стояв на лобнім місці,

Розмову вів відверту з Богом:

„О, скільки зла є у цім світі,

Цар Грозний — то людська осуда, сором,

Убивця!

О, Всевишній!

Ти — наш суддя.

Суддею будеш і йому,

Грозному.

Того, що від людини йде,

Я не боюся,

Твоїм бо іменем спалить земне зло

Зоря кохання...

...Подвійні двері. Тверь, обитель.

Там арештант поміж колоддя чахне,

А не здається вільний дух

Святого серця.

Він досягне

Небес у спокою благочестивім...

Аж пустища — ані людей,

Ані доріг немає.

А був колись гамірний шлях —

Царі дороги тут топтали.

І королі.

Мужі — великі й піддані, пігмеї.

О, битий, битий шлях!

Навіки проклята доля.

Куди розпуста Мессаліни заведе?

Чоловіки — під позовом заблуди.

То плебеїв мізерні душі.

А манірні писаки? ...

Ото шляхами йшли Психеї

Розніжені

І світові Потвори — хробаки.

А хто володар — Клавдій, Нерон?

Чи їм позначували путь жінки?

Зіпсута Агриппіна

Коханкою пішла до сина

(Пожадливість до влади).

О, жінки!

Чого вартує Афродіта,

Що визріла з морської піни?

Нічна зозуля переспівом сильна?

І вже... Поппея марить в снах.

Вона повинна

Через Нерона підкорити світ.

О Рим!

Сабіна, хлопець у спідниці – 

Царева дружина.

Пітьма.

Все в мареві.

Вже скільки літ

Земля в химері?

Довголіття — жахливий плин — Сім’я, родина,

Старі шляхи

Розтоптані в крові, у жертвах.

А нові? А — ми?

Червона площа,

Лобне місце—

Тортури грізного царя.

Розправи із народом.

Нашим, звісно.

Пливуть історії повісма.

Скажений час скажених псів.

Яку роль тобі готує доля, жінко?

Які віки, через котрі ріки,

Кого і де, як нищили батьків?

Блаженна Марфа,

Витончена Настя,

Пристрасна Колтовська Анна,

Темгрюкова, із кров’ю на устах, —

(Що за мана? Осанна!)

І та, і ця скаженим одружена —

Опричниками втоптані у прах. Жах!

Лише Мелентьєва прекрасна,

Микитова дружина,

Мудра Василина,

До себе прив’язати зуміла

Біснуватого царя.

Так, на деякий момент (всього дві весни).

І вже живою в яму спати лягла,

Аби догодить батечку царю, спочила...

Марія Нага чоловіка

Просто пережила —

Вагітною була.

А цар втомився...

Не дожив,

Тому її не вбив.

... Чума над світом знов нависла,

Нищить і плюндрує душі.

Злодій і Лихвар, Заздрісник

Знов трощать рідних й чужаків.

Пустища — страхіття!

Долі. Жіночі долі всіх часів.

1 їх забрали... Нічого вже нема,

Нічого і ніхто не знав.

А час росте

І лист опалий,

Зім’ятий лист віків,

Скривавлений.

Крізь кров’яні прогалини—

Хтось мертвий,

Хтось сам угробив

Себе,

Бо мусив скаженіти,

Хтось полохливо, тайкома

Чекає, що нове століття

Розтопить кригу зла —

Мине зима,

Мільярди зір розімкнуть

Обрій сірий

І споглядатимуть часи

Одвічну чистоту любові

Духа й Тіла.

 

ЩО НАСОЛОДЖУЄ БУТТЯ?

(За Л.Українкою)

Доля любить сильних і рішучих.

І жінка їх любить повинна.

А що, як жінка — це Кассандри участь?

А що, коли вона в крові

Не винна?

Коли та жінка прагне волі,

На карті всесвіту для батьківщини долі.

А що, коли зрадливий воїн

Розшукує маєтність у руїнах?

Не ображай загубленої тіні.

А ти, Кассандро молода (це правда),

Теж себе загубиш,

Бо Трої коліна

Вже роздирають на очах Паллади.

Ніхто не зробить те, що ти повинна.

Мужайся, доле!

Передвіснице невинна.

 

НЕЗВОРУШЛИВА

Не плачу, лише душа щемить.

Не плачу, тільки холод у груди.

Вже втомилася від сліз.

Душа заклякла...

О люди, люди!

Не плачу, тільки серце рветься.

Безмовно схлипує вколисана печаль.

Ридма душа ридає, б’ється,

І розриває серце жаль.

Незчулась — диво сталося.

Кубло гадючника гірського —

Дощем у сині очі.

Встала.

Із уст — ні слова.

Німий — в німого...

І далі бачу дивну картину:

Не я се серед люду того,

А рідна матінка моя —

Земля то стогне, втомлена дитина.

А в дзеркалі, через вікно,

Неначе дивна днина –

Поснули гадини,

Сонце встало,

Земля прокинулась і заспівала:

„Задарма ворог не здається!”

„Пильнуй його, лети увись”, — сміється мить.

Весна то з Богом гомонить,

То йде посланець од зими

І вимальовує над світом сни.

 

ПОКОРЕНА КИЄВОМ

Хочу душею відчути Простори,

Вдихнути озону, Розкішного поля,

Воєдино зіллятись Зусібіч у диво-шляхи – 

До Зеленого Серця моєї Вкраїни.

Буйний вітер — Злітають Пташки.

Кроки. Звуки.

Роки

Там вклоняються Вербам,

Дніпровим глибинам,

А небо — куполом Синім вкриває

Храм душі у церквах Тополиних.

Вже гасне Натруджений квітень,

Стезя відбігає

До зірок полонини.

Вікуйте, розлогі Левади,

І квітень,

І сонячний захід, Бентежно-глибинний!

До вас ще повернусь.

До вас — чистий шлях

Крізь зорі —

Таверни

У синіх очах.

О, Батьку!

Леґінь шалений,

З тобою злітаю у снах,

Мов вільний,

Сонцем Благословенний,

Вітром окрилений Птах.

Пінисті хвилі б’ються

Об тіло пругке.

Дзвенить спокусливо Ріка життя.

Коли і де

Цариця Долі,

Мати-Гея

Про відгомін епох Записує

Буття?

У лазурових сплесках Вітру

Колише час гетеру Сонця,

Еллади долю світлу,

Таїс Афінську.

Ерос на оболонці Сонця,

Небо в скелях понад Морем.

І п’ять пелюстків Лотоса,

Босфору Дух, що Молохом судомить

Неба рух.

 

 

Вельмишановна

Пані Марино!

Щиро бажаю Вам здоров’я.

Життєвої енергії, насолоди від творчості!

З повагою Тетяна Грицан