Пользовательского поиска

                                                             ГОРОБИНОВА ГІЛКА  
                                                                    1

Завтра субота, вихідний день. Михайлик цілий тиждень чекав його. І кожної суботи чекає… А сьогодні – по-особливому. Маленькі круглі дитячі оченята дивляться  у заплакане вікно крізь сірі  пасма дощу, примружуються, наче хочуть щось видивитись у сирій безодні, наче очікують чогось обіцяного… А ще жовто-червона гілка горобини, ніби передражнює отой вітер, гойдається, хизується великими кетягами, і кидає маленькі ягоди додолу… Маленьке сердечко стискається у тривозі і ніби відраховує хвилини чекання, а може, години, може, дні, роки, вічність… Знову погляд зупиняється на Пальмі, яка примостилася під високим кущем, закрила своє цуценя від дощу, і обоє рідні дрімають, обкутані лагідним сопінням. Як гарно, коли ти комусь потрібен… Михайлика теж сьогодні похвалила учителька математики, добре вивчив урок, добре відповідав, вона похвалила його, назвавши «зайчиком». Вона навіть на перерві пригорнула хлопця, мов рідного, і ще раз сказала: «Молодець, Михайлику». А потім, після уроків усі, як здавалося хлопцеві, забули про нього, - і кипіло шкільне життя, в турботах минали години…

   Четвертий день сірий осінній дощ не перестає стукати у вікно. Небо затягли важкі осінні хмари, здається, він ніколи не перестане… Вітер безжалісно обламує тоненькі віти берези і жорстоко жбурляє  на сиру землю, - холодно, сиро, не затишно… Он тільки Пальма, собачка - лагідно облизує своє маленьке цуценя, радісно скавучить і, засліплена материнським щастям, нічого не помічає: ні холоду, ні дощу, ні самітності… А воно, маленьке і кумедне, тулиться до мами, лащиться, задоволене материнською турботою, ласкою і теплом… Яке ж воно незрозуміле, оте щастя…

 

                                                            11

   …В»юнка дорога біжить через луг, через вузеньку річку, береги якої ніби зв»язані стареньким дерев»яним містком. Наче гадюка, в»ється між високих стебел гречки, над якою ще так турботливо працюють метушкі бджоли. В повітрі пахне медом і звіробоєм… Тепер ось ці  жита – золоті, безкраї, а в них – синьоокі волошки, - тягнуться до сонця, кумедно виглядають з-поміж буйного  колосся, наче хочуть дістати до неба.

   Катя чимдуж поспішає додому, до рідного села, до родини, звідки її щомісяця тепер проводжають батьки до столиці, до Києва. Вона – студентка, навчається в Київському університеті легкої промисловості, на художника-дизайнера жіночого одягу. Аякже, Бог наділив її талантом: з-під її пензля народжуються  такі шедеври! От як намалює – фотографія та й годі! Щоправда, тепер вона, здебільшого,малює ескізи одягу, але для душі і пейзажі пише, і натюрморти, і композиції квітів… Ось такі, як зараз полонять її око: сокирки, фіалки, петрові батоги, волошки, розовувата смолка…

   Утомившись від швидкої ходи, Катя зупинилася біля високого старезного дуба, поставила на траву  свою  валізу, вийняла з маленької сумочки помаду, дзеркальце, підфарбувала губи, поправила на лобі свої біляві кучері, привела до порядку косу і, закинувши її назад, взявши речі, попрямувала додому. Її у рідній хаті завжди чекає мама, батько, собачка,  чекає кіт Мурчик; її виглядає черешневий сад  і густий квітник, розлогий горіх  та стара шовковиця. Її чекають…

-    А як же там, у Києві, мій  Артем? Як він без мене? Правда, дівчат там багато, і всі – як на підбір! Сороки та й годі! Щебечуть, жартують, сміються, - кожна намагається по-своєму привернути до себе  його увагу. Одна краща за іншу… Та ні ж бо! Артем не такий! Він же он як мені присягався… Такі слова говорив! Навіть віршами свої емоції підкріпляв. Ні! Він кохає тільки мене – найкрасивішу, найвродливішу, найчарівнішу, таку, яка щойно подивилася на мене з дзеркальця… Хоча… Але дарма!..

   Усміхнувшись та відігнавши від себе неприємні думки, що непрохано вривалися в її душу, пішла далі, наспівуючи свою улюблену пісню про скрипаля.

   А село, здавалося, спочивало під  променями сонця, стомлений день повільно згасав, і воно просто мовчало, дихало і жило…

   Ось і вулиця, якою, мабуть, щойно пройшла байдужа сільська череда, - вузенька, але рівна і довга. Далеко видно, хіба що трохи заважають людські вишняки, сливи та шовковиці, що з цікавістю понахилялися на тини. І так пахнуть яблука та груші у садках! Виглядають із-за тинів великі голови строкатих жоржин, маленькі голівки кущових троянд та хизується своїми маленькими фіолетовими  квіточками гордий кручений панич…

   Усе пахне тут рідним і близьким, сокровенним… Ось під зеленим тином знайома дерев»яна лавочка. Тут живуть Горбенки. Дядько Василь змайстрував її, аби Лєна, його донька, далеко від дому на гуляння не ходила. Бо тоді виглядання та переживання. А тепер навпаки: всі хлопці і дівчата з сусідніх вулиць сходяться до Горбенків та гуляють мало не цілу ніч.

   Побачивши Катю, Горбенкова Лєна з радістю підбігла до неї, обняла, поцілувала, потім, ретельно оглянувши з ніг до голови, загадково кинула: «Добре виглядаєш, подруго! І кофтинка тобі пасує, і зачіска до лиця, - красуня! А Сашко передавав тобі привіт…».

Катя знала, що Сашко подобається Лєні, і ніскілечки не позаздрила, що та, мабуть, щось має з хлопцем… Тому, ніби і не почула останніх слів подруги, швидко попрямувала до свого двору. Не подобався  їй Сашко: невисокого росту, занадто коротко стрижений, та одягався якось дуже просто. Він і багато читав, і філософією цікавився, та коли розмовляв , висловлював думки, які не всі і не зразу розуміли, якесь усе пов»язане з філософією. Ну не лежала Катіна душа до Сашка та й годі! От Артем – інша справа: ризикований, категоричний, з модною зачіскою, сережкою у вусі,  словом, сучасний. Такі можуть «зірки з неба діставати».

   Катя почула хриплий голос домашнього песика, і здригнулася її душа. У дворі гучно гули бджоли, пахло стиглими яблуками, а з хати доносився аромат свіжоспеченого хліба.

-         Чи не чекають? І де вони всі? Та ні, чекають. Пиріжки з капустою – це для мене, значить, чекають. Батько і мати дуже люблять з начинкою, з бузиною, а для мене – з капустою.

Жоржини ніби вклонилися молодій господарці, нахилилася до чорнобривців, вдихнула неземний аромат, що по-домашньому залоскотав дівочу душу…

-    Дочко, Катюшко, до хати мерщій, пиріжки холонуть! Катя щиро, по-дитячому обняла маму, поцілувала тричі та почала щебетати, як тоді, давно, коли мама сварила її…

У хаті все було як і місяць назад: чисто, прибрано, ліжко заслане красивим покривалом, з-під низу виглядала постільна білизна з ажурним мереживом; на столі – скатертина, велика керамічна ваза з польовими квітами. Катя полегшено зітхнула, сіла на диван, розкинула руки, заплющивши очі.

- Як же добре бути дома! А батько де?

Не дочекавшись маминої відповіді, тихо і переконливо видала:

-         В городі копається! Де ж йому ще бути?

Батьки Каті в минулому вчителі, але тепер вони обоє люблять поратися на землі. Катя, мабуть нічого вчительського не взяла від них, хіба що любов до природи, особливо до квітів. І, бачачи дивну красу, навчилася переносити її на папір, перепустивши через своє серце і душу.

   Вечір обережно опускав свої крила на землю, в повітрі з»явились пасма вечірньої прохолоди, пронісся невеликий вітер і на небі з»явилася перша вечірня зірка. Вечеря пройшла за розмовами про навчання Каті, про дорогу з Києва додому та про подруг, які лишилися в селі. А потім ніч вступила в свої права, чорним покривалом накрила село і висіялись на небі яскраві зорі…

-         Що тепер робить Артем? Чи спить, чи, може, десь розважається ?...

Не хотілося Каті думати про погане, але думки роїлися в її голові, не давали спати. Вона на мить уявила його в обіймах іншої, у хатній темряві ніби почула його приємний голос, що присягався іншій, побачила його знайомий стан...

-    Ні, геть від мене, навісні думки! Краще про хороше думати: про квіти, про море, про кохання, про минулі миті, що ніби вишиті на тонкому полотні, лишаються в пам»яті і дають можливість жити, мріяти, надіятись…

Михайло і Софія, батьки Каті, живуть тепер лише для своєї доньки, піклуються про її майбутнє. Ну і що з того, що дівчина обрала собі професію художника-дизайнера, а не вчителя? Можливо, дівчина і в цьому знайде своє щастя. Адже робота повинна бути до душі.

   Швидко минув і останній день гостин у батька та матері. Сумка складена, знову Каті снилися вишивані білі рушники перед дорогою… Тривожно задзвонив будильник о пів на шосту. Синій ранок заглянув у заплакане вікно і привітався з дівчиною. Зібралася швидко, привела себе до порядку і, після гарячої кави з домашнім печивом, вийшла на ганок. Михайло суворо подивився на коротку сукню доньки, насупивши брови, сказав: «Коротшої не було?... Чи то в тебе такий поясок?..» Катя, вловивши єхидну посмішку батька, осмикнула спідничку, обняла його, потім маму і попрямувала до воріт.

Там Софія ще говорила-наказувала, як себе поводити, а то  у великих містах усього буває, он по телевізору що розповідають…

   Софії стало так шкода своєї доньки, що сльози, наче весняний дощ, ринули з глибоких очей, - відвернулася, потім схилила голову на плече чоловіка…

 Серце у неї обливалося кров»ю, душа щеміла і сльози не давали дивитися на доню, що вже віддалялася, поспішаючи за село. Наче в останню дорогу виряджала, плакала, хвилювалася, витираючи хустинкою заплакані очі.

-    Ну чого розридалася?- бурчав батько. - Чи вперше виряджаєш? Геть до хати та берися за діло! Он скільки квасолі ще чистити. А ти мокротиння наводиш тут! А я – на город: помідори просяться до столу,  кукурудзи треба наламати, перець  визбирати…

А Катя знову прямувала знайомою, рідною стежиною, залишаючи  село, батьків. Вдячністю переповнювалася її душа, серце краяла тимчасова розлука… Ішла, дивилася на старі, підбиті вітром і висушені сонцем старі вітряки, і думала : стільки всього на своєму віку бачили вони, скільки терпіли? Так, мабуть, і мої батьки. Адже за 65 років, що кожен з них прожив, усього було: радість і сльози, перемоги і падіння, мрії і надії, смуток і розчарування...

   Не почула Катя, як прийшла до зупинки, чекати довелося недовго. В автобусі було не людно, тому знову поринула в будні свого минулого…

…Ось мама і тато ведуть мене в школу, до першого класу: з великими білими бантами, білим комірцем на кофтині, у білих гольфах – радісна я та весела, а горда яка!  Це ж аж на кінець нашого села! І не хвилююся, адже тато і мама – вчителі, поруч будуть. І нехай інші хвилюються, а я – ні! Сьогодні – в школу, а вчора ще гралася великими ляльками… Смішно… Я їх заховаю далеко-далеко, аж на горище хати, бо тепер мені буде не до них.

   …А в шостому класі не давав мені спокою семикласник, закохався, бач. Красивий, правда, був. І навчався гарно, у нього в першого в школі  з»явився тетріс, - яке це було диво! Кожен з нас ладен був що завгодно віддати, щоб погратися ним, поклацати та відчути себе «крутим» А мені Олег давав пограти ним на перерві зовсім ні за що, просто, так. Подобався мені, правда. Того ж року Олегова сім»я виїхала до Полтави, будинок їм у спадок від померлої бабусі лишився. Там тепер і живуть. І як він там тепер, красень-Олег?...

   …Швидкими видалися оці сім годин дороги до столиці, швидко дісталася гуртожитку. Радо зустріли Катюшу подруги, справді, мабуть, скучили, хоч довго не могла порозумітися з ними. Марійка – жаднувата, Леся занадто говірка, а Люся мала шкідливу  звичку – палити, це не подобалося Каті. Але вона знайшла в кожній із них родзинку, позитив, адже треба жити під одним дахом, спілкуватися, бути подругами.

   Одного ранку Катя проснулася, і тривожно глянула на годинник. Ще було рано, лише на світ благословлялося. У фіранку доносилися звуки ранніх автомобілів та звук мітли двірника, який щоранку підмітав подвір»я біля гуртожитку.  Страшний сон розбудив її: встала, напилася води з графина і тихо лягла у ліжко. Серце невтомно стукало і, здавалося, ось-ось вирветься назовні. Заплющила очі, силувала себе заснути, можливо, щось хороше насниться… Але очі відкривалися і душа відчувала: щось недобре має статися…

   «Катрусю, нічого не сталося! Це просто сон! І геть думи сумні!», - втішала сама себе. Але раз-по-раз пам»ять прокручувала кадри отого страшного жахіття, що не давало їй спокою.

   В інституті Катя  забулася про кошмарну ніч, заняття були насичені, писали лабораторні роботи, креслили, а потім збори факультету. Дівчина була дуже активною, її знали ще і як вокалісту  - народний голос мала, сопрано. Блискуче виконувала пісні на інститутській сцені, навіть один раз брала участь у міському фестивалі. А тут, на зборах, її обрали старостою групи. Це було додаткове навантаження, але Катя не посміла відмовитися, навіть гордість відчувала.

   У  гуртожитку дівчата затребували з дівчини могорич за довіру: вечерю організували швидко: на столі були бутерброди, був медовий торт, печиво, коробка цукерок  і, звичайно, чай та кава. Та і без спиртного не обійшлося, був запас, на всякий випадок…

   Катя завжди обходила гучні компанії, вона виховувалася в сім»ї, де вели здоровий спосіб життя: не вживали спиртного, не палили, не дозволяли собі грубощів… Але дівчата були іншої думки: без спиртного – не цікаво!

    І ось цей випадок – вечір вдався: всі були веселі, обличчя у дівчат почервоніли, співали гучно, навіть, не дивлячись на тісне приміщення, танцювати пробували. Гучна музика виривалася з дверей, з вікна, а вони веселилися…

   Категоричний стук у двері насторожив учасників вечора, - прислухались, а потім, подумавши, що то комендант хоче дати зауваження, - притишивши музику, продовжили свій відпочинок. Адже ще не 23.00?  Але в двері знову постукали, ще гучніше.

-         Ну що потрібно? Відпочити, як слід не можна! Причина ж вагома! Та ще і час не нічний! Що треба? – гордо відчинила двері Люся, яка так дихнула на листоношу, що та відсахнулася, подумавши: «Ну і молодь!».

-         Катерина Волошенко хто з вас?

-         Я, - зворушливо і насторожено відповіла Катя, ступивши крок уперед.

-          Візьміть телеграму і розпишіться, будь ласка. Мої вам співчуття. Тримайтеся…

Нічого не розуміючи, дівчина розписалася в якомусь зошиті листоноші і сіла на ліжко. Музика стихла, німа тиша раптом поселилася в кімнаті… Листоноша пішла, а Катя, заховавши телеграму у себе за спиною, довго не могла глянути в неї… Це була мить, але дівчині здалося, що час іде так довго і важко…

-         Катю, читай швидше: хороше чи, може, щось… погане… Читай мерщій! – підбігли дівчата та стали виривати з рук дівчини телеграму.

-         Я сама, - сказала Катя.

Руки трусилися, серце вискакувало з грудей, дівчина враз стала блідою… Глянула в телеграму і літери, наче розмиті водою, почали пливти перед очима, сірий туман, наче ширма, пеленою опустився на дівочі плечі, на голову,.. Телеграма випала з рук, а вона, наче підкошена, впала біля ліжка і знепритомніла…

                                                          Ш

… Кінець серпня був спекотливий.  Щедро достигали плоди, у садках ще цвіли запізнілі жоржини, багряніли чорнобривці під хатами, хизувалися своєю красою казкові мальви… На городах поралися люди:   зрізали соняшники, стягували посохлу огудину.  Скрізь ліниво лежали важкі жовті гарбузи та червоніли пізні помідори . Село жило своїм життям: копиці в лузі вже забрали дбайливі господарі, на місці скошеної трави почала відростати молода соковита отава.

   Михайло і Софія, як і завжди, радо зустріли ранок. Він до схід сонця сходив до річки – оздоровитися вранішньою водою – накосив молодої отави кролям. А вона поралася біля курей та індиків, Жучці винесла намоченого в молоці хліба, Мурчику, котикові, налила сирого молока. Здається, всі нагодовані.

- Пора і нам снідати, вже сонце он де, - сказала вголос Софія та пішла накривати на стіл.

  У хаті враз запахло свіжим супом з гречкою та смаженим салом. Софія чекала Михайла з отавою, його відсутність насторожувала жінку.

- Вже мав би прийти, ну де ж він? Та, мабуть когось знайомого зустрів, - такий він у неї на розмови! Аякже: багато читає книг, літератури, дивиться всі новини по телевізору, - та і вчитель у минулому, то ж багато і знає! І ділиться всім з односельцями. Та і сам по собі Михайло добрий, чуйний, веселий та гомінкий, готовий у любу хвилину прийти  на допомогу іншим.

  Софія вийшла на поріг, потім до воріт, виглянула ще раз і тривожно зітхнула:

 -  Ну де ж він? Уже й суп схолонув! От як прийде – дістанеться йому!

Не втрималася, швидко пішла назустріч… Почула крик… Людський галас насторожив її, швидко вибігла за ворота.

-         Що трапилося, людоньки? – не пішла. – побігла до гурту людей, звідки вже бігла сусідка Софії, аби повідомити про тяжке горе…

   Михайло лежав на землі, білий, наче крейда, сиве волосся  погойдував серпневий вітерець, і добра усмішка лишила життєвий слід на його вустах. У руці так і тримав гостру косу, якою скільки перекосив соковитої отави! Тепер вона бездієво лежала, мов непотріб, і вранішні промені сонця байдуже сковзалися по гострому лезу. Далі було видно обірваний провід, що тягнувся до зваленого стовпа. Було зрозуміло:  електричний струм… Купка людей, що встигли зібратися, готові чимось допомогти, але зарадити горю було пізно… Вітер розносив аромат тільки-но скошеної трави,  а у сусідському дворі голосно вив собака…

   Софія, добігши, кинулася до чоловіка: голосила, кричала, а потім знепритомніла… Та так і не прийшла до свідомості… Померла. Сердечний напад зафіксували лікарі.

   Трагічний серпневий ранок довго був на вустах у односельців. Та й до цього часу згадують цих двох вчителів – Михайла та Софію. Багато доброго лишили вони по собі. Зерна знань посіяли в душі не одного молодого покоління, у школі виростає фруктовий сад, посаджений ними, а що вже доброти, щедрості та милосердя – на всіх би вистачило! От тільки доля короткий вік відміряла: рано пішли із життя…

                                                      1У

 

           … Довго Катя не могла прийти до тями після страшної трагедії. Лице змінилося: потемніло, стало земляного кольору, очі потускніли, а під ними великі сині кола віддзеркалювали сум душі. Гірка печаль залишала все нові і нові зморшки, не дивлячись на молоді дівочі літа, і посмішка, здавалось, назавжди залишила її наодинці з непоправним горем… Навіть косу відрізала, якою часто хизувалася перед стриженими дівчатами; заздрили вони їй, коли та, наче царівна, потопала в хлоп»ячих компліментах… Це була не та Катя, яка заводила дівчат на вечірках, яка могла будь-кому повернути гарний настрій, якій можна було довірити будь-який секрет. Нікуди не виходила з гуртожитку, окрім на заняття, та і ті часто пропускала: недобре почувала себе. Заходив Артем, запрошував до кінотеатру, на прогулянку містом, на дискотеку, - відмовляла. Хотіла тиші і спокою, особливо пізніми вечорами засиджувалася біля вікна, дивлячись у глибоку темряву, думала, згадувала… Її малюнки, які так рідко, але все-таки народжувались на папері, мали сіро-холодні фарби. І їх вона не завжди закінчувала… Он скільки їх лежить, недомальованих!

-              Сьогодні дівчата пішли на дискотеку, мабуть, там вони зустрінуть і Артема. Будуть радіти, сміятися, розважатися… Та мені дарма! Нікого не хочу бачити, нікого не хочу чути! Та музика не для мене!

Катя намагалася думати про щось інше, не про Артема, не про відпочинок дівчат, а зовсім про щось інше. Та в неї це не виходило. Тоді згадалося, як мама, бувало, говорила, що за порадою треба звертатися до Господа і просити в нього допомоги. Знайшла у валізі невеличку ікону, що завжди мама клала їй у дорогу, притулила жадно до грудей, подивилася у заплакане вікно і поставила її на столі:

-         Господи, милосердний! Дай мені сили і снаги повернутися до самої себе!

Допоможи мені бути праведною, не грішною. Виведи мене із цього стану депресії. Боже мій милий, благаю…

   Важкі краплі осіннього дощу раптово постукали у шибку. Здригнулася, підійшла до вікна. Вітер жорстоко гойдав крони дерев; здавалося, щось страшне гуляло за вікном, рвало, ламало, кричало і верещало… Вперіщив великий густий осінній дощ. Лише гілка горобини, що цього року так щедро вродила ягодами, ніби просилася до кімнати – червоніли її важкі грона, а вітер обривав маленькі червоногарячі крапельки і кидав на мокру землю… Ніким не захищені, ніким не помічені, ніким не оплакані, падали і губилися у великих брудних калюжах, як люди , буває, губляться у великому світі несправедливості, в хаосі земного буття, у замулених криницях духовності та глибині людської байдужості…

… Сьогодні Катя самотньо брела парком, не пішла в черговий раз на заняття, і ось вона тут, де часто можна побачити молодь із пляшкою пива чи горілки, де можна почути образливі слова від нечемних молодих людей. Вона іде і не чує, що купка отаких хлопчаків кепкує з неї, мовляв, сама собі на розумі…

-              Чому в землю дивишся? Чи настрою нема, чи, не дай Бог, хто образив? Так ми ось йому!.. Голову скрутимо, та за таку дівчину! І голосний регіт заполонив пів парку, -  оглянулися прохожі. Катя не придала значення словам, сміхові і крокувала далі, сама не знаючи куди. Раптом один із юнаків наздогнав її, схопив за руку і рвучко повернув до себе.

-              Ти чия? Хто ти? Чому сама ? Чи женихом ще не обзавелася? А гарненька. Правда, пацани?

-         Що вам потрібно, не вашого поля я ягода! Пішов геть!

Стала вириватися з міцних обіймів дужого хлопця, але сили не було. Враз відчула таку слабкість у тілі, що сама злякалася. Карі очі юнака впивалися в тіло Каті, у них були відтінки зла, жорстокості і ще чогось, чого вона не могла зрозуміти. Від нього понесло запахом алкоголю і дорогих цигарок.

Юнак посміхнувся, і Катя побачила в його очах якусь принаду: вони потеплішали, пояснішали і засвітилися на мить якимсь незвичайним добром…

-         Мене звати Катя, а вас?

Хлопці називали свої, а може, і не свої імена, розглядали нову знайому, розпитували, цікавилися всім, що може бути цікавим для хлопців напідпитку. Один хутко метнувся до ближнього кафе, приніс пива і вина та чорного шоколаду. А отой красивий, Андрій, найбільше приділяв уваги дівчині.

- Пий, Катю. За знайомство! Вважай, що ми твої товариші…

 І Катя спробувала: спочатку відчула присмак напівсолодкого вина, потім міцнішого… А потім і палити спробувала. Голова закрутилася, - світ став широким і кольоровим. З душі ніби сповзла важка ковдра горя і печалі…

     В кімнату прийшла в доброму настрої. Подруги цікавилися, але все було таємницею. Іншого дня знову до інституту не пішла, в назначений час зустрілася з новими товаришами на тому ж місці, в парку. І знову розмови, вино, пиво і цигарки.

- Які ж вони щедрі, - подумалося їй. - А кажуть, світ не без добрих людей.

Цього вечора все було ще цікавіше. Спочатку на таксі поїхали за місто розважитися, потім – до одного з товаришів, але не в кімнату, - в напівтемний підвал… Там  було сиро і пахло цвіллю. Старий розламаний диван і тумбочка – весь інвентар цього приміщення. Тільки брудно занадто, пачки валялися, кульки целофанові, якість гумові трубки і… шприци. Страшно стало Катерині, але не сила було відмовляти чи сперечатися.

-         Наркомани, - подумала дівчина. – І як же я могла з ними здружитися? Що робити?

Час був пізній, випивки ще багато і друзі лишилися надовго. Катю вмовили до гуртожитку не йти: поночі, та і дівчатам треба щось казати…

… Ранок для Каті був холодним і незрозумілим. Довго згадувала, як вона сюди потрапила, чому вона й досі тут? Де її друзі? Хіба вона спала ось тут, на цьому дивані, де теліпалось тряп»я та виглядав брудний ватін?..

Голова болить, наче після великого удару по ній чимось надто важким, нестерпно хочеться їсти. Та ще і запах цвілої сирості аж у горло залазить…

Підвелася, хотіла йти, але не змогла… Впала, наче збита горлиця, і стало темно в очах…

Прийшла до свідомості, коли крізь відчинені двері осіннє сонце просіяло скупі промені. Оглянулась і зрозуміла: скуштувала наркотичного яду.., глянула на свою руку і сахнулася: невже? Що я наробила? Який сором? Який жах!

-         Недавно я засуджувала тих, чия рука тягнеться до шприца чи цигарки з «травичкою», відверталася від тих, хто горе топив у чарці, а тепер, виходить, сама така. Мамочко, пробач мені гіркий гріх! Таточку, прости, прости і ти мені оце неподобство!!!  Ні, не друзі вони мені! Не друзі!

   Не йшла, - бігла вулицями до свого гуртожитку. А там на неї чекає своє ліжко, чиста білизна, гарячий чай і подруги… Але тепер вони на заняттях, а я… як мені бути? Що мені їм говорити? А пропуски в інституті? Нещасна доле моя! ..

Вхопила кусочок засохлого хліба, ковтнула води… Глянула на образок, що і досі стояв на столі, - кинулася його цілувати…

   Не один місяць пройшов з того часу, не один  раз визивали її в інститут,  

не один раз можна було побачити Катю в парку в компанії нехороших друзів…

   Календар сповістив про прихід  зимового місяця – грудня. Снігом припорошило все навкруги, а тріскучі морози не те, що за щоки щипають, - у душу вдираються! Цього таки місяця Катя відчула під серцем ще одне життя… Що робити? Признатися подругам? Осудять, призвуть покриткою, відвернуться… А може.., може інший вихід?.. Плакала ночами в подушку, закривалася, замикалася – плакала, а коли залишалася сама в кімнаті – давала волю сльозам…

   Але тепер Катя знала, як можна полегшити  собі життя, чим можна втихомирити свою душу… І не барилася…

                                                            У

  Рясно цього року зацвіли абрикоси. Повітря щедро дарувало аромат сніжно-білої черемхи, півоній та барвінку. Сонце щедро дарувало землі свої весняні промені і люди раділи цьому пробудженню. Травень буяв квітом, травами і радістю, повнився мріями, надіями і сподіваннями…

   Саме в цьому місяці на небі з»явилася нова  яскрава зірочка. Говорять, що це хтось народився…

   Справді, хлопчик побачив цей незнайомий, непередбачливий світ опівночі.

-               Такий голосистий, та як пташка: то тоненько закричить, то хрипло та голосно. Мабуть, музикантом буде, або співаком, - жартували санітарочки в роддомі.

Катя назвала сина іменем її батька – Михайлом. Думала, що щасливий буде , як батько, адже його любили люди, він був їм потрібен.

-               От тільки якби довше прожив, ніж батько, - думала Катя. Була б у мене донька, - обов»язково б назвала твоїм іменем, моя Матусю, - ніби оправдовуючись, уже вголос промовила вона.

Хлопчик народився міцним, синьооким, світловолосим. Та чомусь не приносять Каті сина годувати… Так, здогадується вона…

-               Ну, не приносять, то і гаразд. Йому краще буде. Он у інших матерів зайве молоко, вони допоможуть моєму синові. Та зараз же і штучне харчування гарне, калорійне. Гаразд.

    Катя почала змирятися з ситуацією. Почала згадувати своїх друзів, які допомагали робити її життя цікавим і веселим… Вона навіть піймала себе на тому, що навіть скучила за ними. Чи, може, за рідиною, що звеселяла душу, а може, за цигарками з незвичайною начинкою… Так, вона переконливо вирішила вернутися до «радісного життя в розовому кольорі»…

-               А як же бути з сином? Куди я Михайлика подіну? – не втихомирювала вона свою душу. Та зараз же стільки он бездітних! Нехай беруть!  Або дитячі прийомники… Там і нагодують, і виперуть, і виховають. А як же я сама? Хіба я можу дати йому раду?

Катя перебирала всі можливі варіанти, щоб позбавитися сина, віддати в «належні» руки, заспокоювала себе і переконувала : «Так буде вірно. Так краще йому і мені»… Поки що залишу тут…

   Інститут, мабуть, уже забувся про Катю, в селі вона також не з»являється: соромно, розпитувати будуть, ворушити серце, переминати кістки…

Найняла квартиру за мізерну плату, влаштувалася на роботу в одне із приміських кафе. Але працювати так і не вийшла. Зустріла своїх знайомих, відмітили зустріч…  Знайомі сказали, що Андрій попався з наркотиками, відправили до Харкова. Майно конфіскували. Багато говорити не стали…

Катю  дуже вразила ця звістка, адже Андрій запав їй у душу, подобався, не дивлячись на спосіб його життя, вона його кохала. Кохала, як могла: по-своєму, по- особливому. Тим більше, він – батько її сина…

-                …Де він тепер, мій син, моя кровиночка? Як він там? Не знаю, де. Чи не хворий? Хто за ним дивиться?.. – вперше в розлуці з Михайликом подумала Катя. - Заберу, буду виховувати сама, адже я вже доросла. Люди якось же виховують. Буду працювати, платити за квартиру, і будемо жити.., доки не повернеться Андрій. Я все йому признаюся, все розповім…

І закріпила свої наміри чаркою оковитої.

Через півмісяця Катя тішилася своїм сином на чужій квартирі, служби допомогли забрати його з лікарні. Правда, сиро було в кімнаті, прохолодно. Речей для хлопчика не було: ні пелюшок, ні памперсів, квартира, яку вона знімала, була напівпорожньою: стіл, диван, ліжко і чотири стільці. На вікнах коротенькі шторки. Про якийсь затишок мови не було…

  Господарка не раз нагадувала за борги, які Катерина обіцяє скоро і скоро віддати. Важким тягарем Каті на плечі лягли турботи про маленького. І випрати треба, і випрасувати, і зварити, і нагодувати, і на прогулянку сходити… А ще і  товариші інколи відвідують, оті, що живуть «веселим життям». Мізерні кошти з»являлися хіба що після відвідин отих друзів або раз на місяць копійчина на дитину. Та що на неї купиш? А хлопчикові скоро місяць…

                                                                      У1

-                Як далі жити? - непокоїло знову Катрю. – Як виживати? Кому я тепер потрібна зі своїм горем? У інших людей – діти – це щастя, а в мене – горе… Якби я була щаслива, то половину щастя віддала б Михайлику..., а то що? Від нещастя нещастя й одержуєш… І множиться воно на землі… От тільки чому недоля обрала мене? Чому я така нещаслива?

   …Катерина швидко замотала крихітку в старе покривальце, накинула на плечі легку кофтину і вийшла на вулицю. Пішла дорогою, яка вела до узлісся. В її голові купчилися думки, які накладалися одна на одну, подумки давала собі питання і сама ж на них відповідала. Засуджувала себе, оправдовувала і знову засуджувала… Пригортала до себе сина,прислухалася, чи не спить, обережно перекладаючи маленький згорток з руки на руку… Схаменулась…

-         Куди я йду? Куди і навіщо несу його? Як я могла? Що зі мною? Невже збожеволіла? – голосно говорила. – Ні, я так зробити не посмію! Катре, чуєш?.. Не смій! – сама собі давала наказ.

Михайлик почав ворушитися, голосно заплакав. Мабуть, зголоднів, сердешний…

Оглянулася – немає нікого… Поклала… Відійшла…

-         А що, коли собаки нагодяться?... А що, коли помре, голодний?..

 Серце рвалося на шматки, душа щеміла і голова розколювалася… Не розуміла, що діяла, наче в страшному сні: знала, який гріх задумала, але руки робили своє… Оглянулася… Крик хлопчика роздирав душу Каті, здавався таким сильним, що його чути за кілометри.

-         Ні, не зможу! Ніхто не бачить, заберу! Нехай там що буде, виживемо! Мій рідненький! Як же я могла!?. Боже мій, пробач мені за такий гріх, не я діяла, - нечиста сила правила мною. Прости!..

Повернулася до свого будинку, розгорнула Михайлика, а він оченятами пряде, шукає мамині груди, плаче і чекає тепла і захисту від найріднішої в світі людини – мами.  Катя глянула на годинника, він показував сімнадцяту годину. Згадала, що в самої в роті сьогодні ще й риски не було, окрім чаю без цукру… На столі з учорашнього дня лишалося півсклянки молока.., розбавила з водою, закип»ятила, дала хлопцеві. Він, жадно висмоктавши до крапельки молоко з пляшечки, заснув, глибоко схлипуючи.

-         А що далі? Що далі? – питала себе.  І не знаходила відповіді…

                                                  У11

   Київ живе своїм життям. Вирує воно в центрі міста, метушаться люди і на окраїнах. У кожного свої плани, наміри, проблеми, кожен вирішує їх по-своєму.

Багатоповерхівки, наче вулики з метушкими бджолами, також живуть по-особливому, загадково… Там, говорять, навіть сусіди не часто бачаться: ранком  з квартири – у ліфт, вибіг – і в метро чи на тролейбус. Побув на роботі, і навпаки: з ліфта – в квартиру. От і все життя.

   Костянтин та Галина живуть на окраїні столиці, в мальовничому куточку – на Лівобережжі. Сьогодні вони мають їхати на дачу, за місто, тому в їх квартирі на першому поверсі світло засвітилося рано. Швидко зібралися, зібрали сумки для овочів, а вже за чаєм Галина розповіла сон, який вона так чітко і виразно запам»ятала. Костя не вірив у сни, тому не любив слухати оті «нісенітниці». Думав про свої проблеми: їхати далеко, треба на заправку заїхати, а ще колесо праве насторожувало, - словом, - чоловічі проблеми. І коли жінка закінчила пити чай, якраз і розповідь закінчилась. Почувши лише уривки з розповіді Галини, щоб не образити її, Костя зробив висновок:

-         Значить, клад, золото або гроші знайдеш, пішли вже, до утворення пробок на дорозі, може, встигнемо проскочити…

Раптом Костя різко зупинився, прислухався…

-         Чуєш?..

Підбіг до дверей, за ним – Галина.

-         Що? Що там таке?- насторожилась Галина.

Обоє насторожено вискочили за двері, глянули – і очам не повірили…

-         Невже дитина? Костю, чиясь дитина! Боже мій милий! Справді – дитина!

Жінка швидко схопила згорток, відкинула окраєць покривала і побачила маленькі злякані оченята… Вернулися з чоловіком до квартири, поклали маля на диван, розгорнули… Знайшли записку. Невпевненим почерком написано скупо і коротко: « Звати Михайлом. Піклуйтеся про нього. Господь вам віддячить…».

… Дача цього дня не зустріла своїх господарів… До обіду носилися з Михайликом Галина та Костя, і молоком напоїли, і, коли спав, - любувалися:

-                Такий гарний хлопчик, кому він був зайвим?.. Не вовчиця ж його народила! – приказувала Ганна.

Уміла ніжити маленьких, сама ж виростила трьох, і вже дві онуки має. Гладила по маленькій голівці, повторюючи:

-                Ну кому-таки він заважав? От бездушні! Та звір так себе не веде, як люди. Чому ж ми такі жорстокі та немилосердні? А…може, матері й живої нема? Яка то доля тобі, хлопче випала? Що тобі на роду написано?

-                Ну, досить! Галино, давай до міліції телефонувати ! А я говорив, що золото або гроші знайдеш… От тобі і сон у руку! От і збувся швидко. А я ото і значення не надав твоїм фантазіям… Ти бачиш?.. Ну, швидше: аби хоч нам криміналу не пришили, - говорив Костянтин.

А хлопчик міцно спав, наче був упевнений, що знаходиться в чесних і добрих руках, і, мабуть снився йому солодкий сон:  злегка кумедно посміхався…

                                                    УШ

   … Чередою йшли роки: літо змінювала сира холодна осінь, за зимами приходили квітучі весни… Не раз у небі з»являлися журавлині ключі,  відлітали у теплі краї,  а потім поверталися… Жовті дощі змивали сліди печалі і жалю, а на їх місці з»являлися нові… Радість і горе – дві життєві крайності – наповнювали людське життя. Говорять: воно поділене на смуги – білі і чорні. А от Каті здавалося тепер усе життя – це чорна смуга…

   Не жила на цьому білому світі – існувала. Одяг зносився: кофтина брудна, взуття порване.., голодна, аж синя вся. Односельці говорили, що її можна побачити на станціях, - просить копієчку, аби якось проіснувати. Та від оковитої не відмовилась, при нагоді – вживає… Полегшує своє страждання… Як чудовий сон, згадує своє дитинство, інколи заглядає у романтичний світ свого  першого кохання.., але це буває рідко…

   Одного разу Катя побачила на вокзалі жінку з хлопчиком років п»яти. У серці кольнуло сто голок, стислося воно, защеміла душа і сама не зчулася, як викрикнула:

-         Михайличку! Синку мій!

Але хлопчик не оглянувся, пішов за мамою, щось голосно розповідаючи.

-         Обізналася… І стало темно навкруги… Знепритомніла. Її відвели до лавки, посадили. Ніхто не поспішив визвати «швидку», - всі знали чи здогадувались: бомжиха… Тут таких багато…

… А на Покрову пройшли слухи в Катриному селі, що померла, бідолаха – голодна, холодна…  Зайвою вона була в цьому світі, зайвою, як, мабуть і її син – Михайло… Не знайшла свого місця під сонцем, не своєю стежиною пішла по життю, не тих друзів знайшла, котрі б допомогли, підтримали. Короткий вік судився, сердезі…  Чужі люди траплялися на життєвому шляху, з чужими дружбу водила, чужі люди і похоронили… Але їй тепер все одно…

                                                             1Х

   … Сьогодні Михайлові 8 років. Світловолосий хлопчик з синіми, як небо, очима, навчається у школі-інтернаті.  Має друзів. Має добру виховательку, яка частенько гладить його по голівці, хвалить за гарні оцінки, піклується про нього, як і про інших. У нього є найзаповітніша мрія: зустріти свою маму… Хлопчик живе однією надією.., яка, шкода, ніколи в його житті не стане дійсністю…

…Дивиться крізь заплакане скло, як жовтоока осінь вистилає стежку – чи до щастя, чи до недолі… Стукає маленьке серце, ніби відліковує хвилини до старту великого життя… А воно вже має початок… І який то початок!..

А горобинова гілка гойдає сиве пасмо печалі і розкидає свої гіркуваті ягоди навсібіч… Виколисує гіркий біль у маленькій душі і сивим туманом розсіває на хлоп»ячу долю… Важкою павутиною висне  на маленькі плечі, на які з часом повисне весь немилосердний білий світ…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Яндекс цитирования Rambler's Top100

Главная

Тригенерация

Новости энергетики

Новости спорта, олимпиада 2014