Тетяна Лісненко    м. Ромни

                     В цей світ…

 

Ми всі в цей світ приходим для любові,

Для добрих справ, для затишку  й тепла.

Щоб істину знайти в чужому слові,

Щоб в душах вічно молодість жила.

Щоб на землі сади саджати й квіти,

Щоб сіять зерно правди у душі,

Щоб сонцю, пташці, дереву радіти,

Радіть, як пахнуть білі спориші…

Приходим ми дерева щоб садити,

Любов пізнать, розлуку і плачі,

Щоб по крайнебу в щасті походити,

Й почуть, як плачуть зорі уночі…

Але життя летить, неначе птиця,

Чи все зробив, що планами було?

Збудував дім, чи викопав криницю, -

Життя пройшло, як човен пропливло…

…Пройдуть роки. Ім»я моє розтане,

Неначе сніг останній навесні,

І лиш тоді, коли мене не стане,

Не буде прикро й боляче мені…

За те, що хтось покривдив чиюсь душу,

Що хтось в саду понищив яблуні,

Але сьогодні червоніти мушу,

Й слова з душі вигукувать сумні.

Себе так часто ловимо на слові –

Прожив красиво й чесно, чи дарма?

-Ми всі в цей світ приходим для любові,

І відповіді іншої нема…

Але жорстоко думка душу крає:

Чому людей не ціним при житті?

А лиш тоді, коли уже немає,

Пробачень тихо просим в самоті…

Тоді рахуєм справи у скорботі,

Слова в душі вишукуєм дарма…

А скільки сил лишилось на роботі!

Лишилась пам»ять. Слів уже нема…

Ти мап»ятаєш, що зробили люди

В житті для тебе? Справи немалі!

Чи соромно тобі тоді не буде,

Коли прожив дарма ти на землі?!.

Але ж бо ні! Усе зробив, що треба,

І совість чиста, наче кришталі…

Шукав своєї долі серед неба,-

Знайшов іі на праведній землі.

…Весною пахнуть котики вербові,

Чому ж бо нам у щасті не цвісти?

Ми всі в цей світ приходим для любові,

Для щастя щоби зводити мости…

                       ***

                 Три виміри

 

Три виміри в мені живуть,як свічі,

Вони завжди до обрію несуть,

І ось у чому дивна їхня суть:

Вони, мов совість, дивляться у вічі.

 

ДОБРО завжди вертається, як весни,

Дає наснагу, віру на життя,
І легко з ним іти  у майбуття,

Таке воно привітливе і чесне…

 

А ЩЕДРІСТЬ сизим голубом літає,

Й не муляться душевні криниці,

Тому й усмішка грає на лиці,

Що щедрий день, мов Ангела, вітає…

 

А ЛЮДЯНІСТЬ святу лишили люди,

Спасибі і уклін ім. до землі.
Нехай вітри, великі чи малі, -

В душі людина завжди жити буде.

 

Як три свічі, три виміри я маю:

ДОБРО і ЩЕДРІСТЬ, ЛЮДЯНІСТЬ. Колись

Вони в мені від мами завелись,

То я в душі їх бережно й тримаю…

                       ***

 

     Прихилився вечір…

 

Прихилився вечір до ріки,

А вона – холодна і німа…

Хоч моргають з неба їй зірки, -

Не шепоче і не обніма…

Наче ширма, вечір нависа,

Погляд неба – дивний і скупий…

Ця таємність – мрія і краса,

Неповторність цю бери і пий…

Причепивсь метелик на бузку,

Може, він отут когось чека?,,

Ні! Дивись – танцює на листку,

Чи кадриль, чи, може, гопака?..

Але свіжий вітер навпрошки

Пролетів – й метелика нема…

Прихилився вечір до ріки,

Як сестрицю рідну обніма…

 

 

                           Слово

 

Нехай не житиму я знову,

Й нема якоїсь в тім біди.

Але я вірю: моє слово

Як мрія, житиме завжди.

 

І світ не міниться перлово,

Стара вже істина оця…

Та хай цілюще моє слово

Збагатить душі і серця!

 

Усе іде: старе і нове,

Не заблукай серед ідей…

Але правдиве моє слово

Пробудить совість у людей…

 

А ви, і пані, і панове,

Життя гортайте сторінки,

І там квітуче моє слово

Знов проросте через роки…

 

Я буду й мертвою радіти,

Що вас оточує краса.

І хай мої слова, як квіти

Вас піднімають в небеса…

                ***

 

               Зваба

 

Зваба сонця, зваба неба,

Зваба літа і зими.

Зваба «ні» , і зваба «треба»,

В звабі вік живемо ми.

 

Зваба кольору і блиску,

Зваба вечора і дня.

І далеко вона, й близько,

Кожен день вона, - щодня!

 

Зваба радості й печалі,

Все у зваби – пополам.

В звабі плачу я ночами,

Та себе їй не віддам!

                 ***

 

 

               Роздум

 

Ношу усе сама в собі,

Не лізу я в  «чужу білизну»,

Люблю я далі голубі,

І небо, й землю, - всю Вітчизну.

І йдуть за зимами літа,

Життя альбом перегортаю…

Чому ж померла думка та,

Що ДОБРЕ все добром вертає?..

В житті добро усім робила,

Чужий я спокій берегла.

Неправда мрії всі розбила,

Старалась склеїть – не змогла!

І, мов метелик, в шибку, билась,

Горіла все життя в вогні.

Й нічого в світі не добилась,

Бо світ, як бачим, на брехні…

І що ж, скажіть, не так робила?

Ішла по Божому путі,

І людських рис не погубила,

І все побачила в житті…

Я крил над свічкою не гріла,

Але не встигла і збагнуть,

Як на вогні й сама згоріла,..

Шкода, життя не повернуть…

                                                    Червень 2010 р.

                   ***

 

Липень.

       Спека.

               Мить.

                       Гроза…

Смуток.

        Жаль.

              Печаль

                    . Сльоза…

Вітер.

        Дощ.

            Калюжа.

                       Дім.

Ми удвох з тобою в нім…

 

Темінь.

           Тінь..

                  Сірник.

                          Свіча…

Страх.

        Напруження.

                      Печаль…

Подих.

         Блискавка.

                         І звук.

І сплетіння наших рук…

 

Літо.

        Липень.

               Ніч.

                         Гроза…

Поцілунок.

                Сміх.

                       Сльоза…

Щастя.

         Всесвіт.

                  Подих.

                             Час…

Так гроза з»єднала нас…

                      ***

 

                Дощ не упаде…

 

Ні перед чим не зупиняйтесь,

                       Не заспокоюйтесь ніде.

Бо у опущені долоні

                        Ніколи дощ не упаде.

Дерзайте, бийтесь і кохайтесь,

               Цініть і щирість, і тепло.

Частіше людям посміхайтесь,

               Щоб все навкруг завжди цвіло!

Про старість теж не забувайте,

               Вона раптова, як гроза…

Печалі волі не давайте

              Бо змиє радість та сльоза.

А справжнім друзям будьте раді,

              Діліть навпіл із ними все.

Тоді й негода в листопаді

              Весь смуток візьме – й пронесе.

А ворогам – не піддавайтесь,

             Не опускайте рук ніде.

Бо у опущені долоні

             Ніколи дощ не упаде…

                     ***

                      Етюд

 

Спалахують садки рожевим квітом,

Неначе знов вертається зима…

І так працюють бджоли серед квітів,

Здається, й відпочинку їм нема…

Черемхи цвіт людське полонить око,

Ще день – і квітка зникне не одна…

А небо – синє-синє і високе,

Здається, що без краю і без дна…

І все в цім світі – наче на долоні:

Живе, співає, міниться, п»янить…

Я завжди перед квітнем у поклоні,
Й здається, тільки починаю жить…

                         ***

 

                                   

 

Поки не пізно

 

 

В моїх руках спустошена планета...

Ти запитаєш: Хто завдав біди?

Не ті, що вірші пишуть і сонети,

Що дякують у серпні за плоди…

   Не ті ставки забруднюють і ріки,

   Не ті ліси рубають і сади,

   Що полюбили озеро навіки

   І в Бога просять соняху  води...

Земля втомилась, підіймає груди...

Сумують в житі сині сокирки...

І в річці, і в душі  вже стільки бруду,

Що засмітив всі помисли й думки.

   Спиляли ліс, і проліски порвали

   І виловили рибу у ставку.

   Фіалки й ряст за безцінь продавали, -

   Тепер і не ростуть вони в ліску...

Раніш казали: травень недалеко,

Що він за лугом, мабуть, поспіша...

І у дворі поселиться  лелека ,-

В господаря ж розгорнута душа... 

   Тепер не те! Бо душі спорожніли,

   Свідомість загубилась на межі...

   Спасти себе для себе не зуміли,

   Тепер над нами “блискають ножі”...

 

Нема струмка, і висохла криниця,

Що тінь ховала в плесі від верби.

Тепер лиш дно замулене лосниться ,

Лишились стежки суму і журби..

   Красоля зникла, не цвіте калина,

   І жайвір не так голосно співа.

   Не зацвітає пшінкою долина

   Й не так щипає руки кропива…

Ну досить! Все! Проснімося ізрання!

Вдихнім на повні груди, як було.

Та ми ж рожденні з вами для кохання,

Й ці почуття ще ні, не замело.

   Давайте, люди, візьмемось за руки,

   З криниці зробим чисте джерело.

   Щоб після сліз і довгої розлуки

   Нам добре на душі усім було.

Учімось жить! Навчаймося кохати,

Щоб в душах наших пахло і цвіло.

А до порогу батькової хати

Несімо щастя, радість і тепло.

   Забудьмо все: і підкупи, і болі,

   І гріх важкий – нести комусь хреста...

   Лікуймо швидше душі наші кволі,

   Поки іще планета не пуста...

 

                          ***