ЗНИКОМЕ РОЗЦВІТАННЯ

Світ

У поезії росте

До точки відліку,

А точка ділиться

На тисячі дрібниць.

Іманентна краса –

То любов,

Неначе підліток.

Падаю ниць

І закриваю світ

Очима.

А там, в тумані,

За плечима –

Твоє життя

З моїм

Розкручує

Жалі.

І тайкома стікає

У вчорашнє,

В мозок.

Я жити хочу,

Мушу.

Трюмо і затвор –

Муті злі.

Неначе порошу,

Складне розбиває нас

(Морок)

На друзки, крупинки історії.

Ми малі.

Розпродалися в часі,

Немає вже нас.

Горить свіча

Амфор

По той бік сонця.

Далі важіль.

Стати хочу збоку,

Щоб не бути співучасником...

Втекти від себе?

Мало строку,

Стану співвласником

Нетлінних ідей.

Слово несе

В собі пам’ять,

Офіруючи душу і тіло...

Впотужнилась вода,

Жінка з алебастровим

Дзбанком

Під аркою

Молочного шляху

Іде в нікуди.

А я?

Чого хотіла?

Небо,

Земля.

Я не я –

Один із семи шляхів.

Я – роди.

Я бачу те,

Що бачили віки.

Я –

Перезріла глина.